Патріотичне виховання засобами народознавства

Патріотизм — це любов до Батьківщини, свого наро­ду, турбота про його благо, сприяння становленню й утвердженню України як суверенної, правової, демо­кратичної, соціальної держави, готовність відстояти її незалежність, служити й захищати її, розділити свою долю з її долею. Патріотизм — складне й багатогранне поняття, один із найважливіших компонентів індиві­дуального та суспільного способу життя. На особистіс- ному рівні патріотизм е пріоритетною стійкою харак­теристикою людини, яка виявляється в її свідомості, моральних ідеалах та цінностях, у реальній поведінці та вчинках. Це звичайний моральний стан життя люди­ни. Він виявляється не лише в незвичайних ситуаціях, а й у повсякденному виконанні особистістю своєї робо­ти, корисної і людині, і суспільству. Отже, суб'єктом — носієм патріотизму є сама людина. Завдяки її творчій праці, любові, відданості розвивається почуття патріо­тизму. Бути патріотом означає духовно піднятись, усві­домити в Батьківщині безумовну цінність, яка дійсно й об'єктивно їй притаманна, приєднатися до неї розу­мом і почуттями. Водночас патріотизм передбачає від­криття в самому собі відданості Батьківщині, спромож­ність безкорисливо радіти її успіхам, удосконалювати її, служити їй, поєднати свою долю з її долею. Патріо­тизм є творчим актом духовного самовизначення осо­бистості. Це свідома громадянська позиція, особлива спрямованість самореалізації та соціальної поведінки громадянина. Категоріями патріотизму є любов, вір­ність і служіння Батьківщині, турбота про забезпе­чення цілісності й суверенітету України, піклування про її постійний розвиток на шляху демократичного національного відродження, сприяння гармонізації державних, суспільних та особистісних інтересів у пов­сякденному житті. У разі загрози національній безпеці патріотизм проявляється у готовності служити Україні, стати на її захист; у визнанні пріоритету суспільних і державних інтересів над особистими. Таке розуміння патріотизму є базовим для усвідомлення сутності цього феномена в умовах розбудови правової держави та ста­новлення ринкової економіки.

Визначальною ознакою українського патріотизму має бути його дієвість. Саме дієвість спроможна перетворю­вати почуття на конкретні справи і вчинки на користь Батьківщини і держави. Адже патріот — це не той, хто говорить красиві слова про Україну, прикрашає дій­сність, а той, хто бачить труднощі, помилки, невирі- шені проблеми, розуміє соціально-політичну ситуацію в країні та світі, проте не панікує, не «носиться» зі своїми егоїстичними претензіями, не збирається тікати туди, де краще, а готовий долати перешкоди, пов'язати свою долю з долею Вітчизни. Патріот — це той, хто в сьогоднішніх умовах недосконалого правового поля сприяє розбудові демократичної соціальної держа­ви правовими методами. Він не ототожнює України, держави з владою, а усвідомлює, що влада має бути лише механізмом, засобом здійснення волі народу.

Любов до Батьківщини в українського патріота поєд­нується з вірою в неї, в її прекрасне майбутнє, що обов'язково справдиться. Справжній патріот, керую­чись сучасним досвідом і героїчним минулим народу, вірить, що він здолає всі історичні випробування, вийде з них міцнішим. Утім, свідомий патріот бачить не лише духовну красу свого народу, а й його слабкості, помилки і недосконалості, розуміє, що в історії Віт­чизни є й темні, важкі сторінки. Любити свій народ не означає улещати його чи приховувати від нього слабкі сторони, а чесно і мужньо викривати їх і боротися з ними. У цьому полягає вияв громадянської муж­ності. Національна гордість не повинна вироджуватись у самозадоволення.

Рідна мова — духовне багатство народу. Мовленнєва культура людини — дзеркало її духовної культури. Молода українська держава, розвиваючи етнічну сві­домість народу України, зобов'язана реально допомог­ти національним меншинам розвивати їхню культуру, освіту, мову. Для цього необхідно надавати еконо­мічну допомогу, здійснювати правове забезпечення цього процесу. Відчуваючи реальну зацікавленість і турботу про розвиток своєї рідної мови з боку держа­ви, представники етнічних меншин охочіше сприйма­тимуть українську мову як державну і вважатимуть за обов'язок її вивчити. Тому національне відродження, розбудова поліетнічної української держави як єдиної політичної нації й виховання патріотизму нерозривно пов'язані з оволодінням кожним студентом як рідної, так і державної мов.

Справжній патріот гуманно ставиться до інших народів. Його культура проявляється в повазі до інтересів, прав, самобутності людей інших національностей, підтримці їх у боротьбі за свободу і незалежність, терпимості, то­лерантності, готовності й умінні йти на компроміс із різними етнічними, релігійними групами заради миру в своїй державі й у світі. Свідомий патріотизм несуміс­ний із шовінізмом, расизмом, які проявляються у непо­вазі до інших народів і націй, до їх культури і прав.

Недооцінка патріотизму як найважливішого склад­ника суспільної та індивідуальної свідомості призво­дить до послаблення соціально-економічних, духовних і культурних основ розвитку суспільства і держави. Цим визначається пріоритетність патріотичного вихован­ня особистості у виховній системі технікумуОсобливе місце у патріотичному вихованні молоді посідає народознавство. Одним із найбільших надбань народу є його народна педагогіка. Завдяки їй переда­ються і примножуються новими поколіннями здобутки матеріальної і духовної культури народу, утверджуєть­ся його національна самобутність і самосвідомість. Пам'ять народу зберегла із сивої давнини до наших днів високоморальні норми нашого суспільства. Адже все минає. Зникають у безвісті держави, володарі, раби; на порох розсипаються величні будівлі і пам'ятники, вмирають дерева, пересихають ріки, гори перетво­рюються на купи каміння, все стає тліном, прахом, а пам'ять народу все зберігає. Такими пам'ятками є народні думи, історичні пісні та билини. Хочу зупи­нитись на такому жанрі народних пісень, як історичні пісні. Поетичний геній українського народу створив неперевершені художні цінності історії українства. За змістом пісень ми бачимо лицарів, патріотів, самовід­даних і мужніх, тому вважаю за доцільне проведення в технікумі конкурсу історичної пісні.

Молодь побачить світ мужніх і сильних. Вона разом із матір'ю Морозенка, з якого живцем вирвали воро­ги серце, вболіватиме, страждатиме і, впевнена, біль України торкнеться її серця. Наші вихованці з піснею «Ой на горі там женці жнуть» відчують могутній дух гетьманів Дорошенка та Сагайдачного. Всім відомий народний месник Устим Кармалюк, наш земляк, ім'я якого відомо за межами України. Пісня, складена ним чи про нього, досі ще сприймається як щось особисто надзвичайне. До речі, ім'я Кармелюка нам близьке ще й тому, що за переказами Тропінін у Кукавській церкві малював його портрет, це символічно і дуже вагомо. Ось про це повинна співати наша молодь.

А скільки козацьких пісень пробуджують нашу уяву про лицарів чесних, які колись безкрайніми степами вітром літали, шаблями ворогів змітали, шо, як лебеді, на чайках по Дніпру гуляли, Крим руйнували, в Стам­бул завертали, нічого не боялись. Не знали страху, бо любили свою рідну землю. Все пройшло: одна слава зосталась, і слава та не вмре, не поляже, про рицарство в піснях розкаже.

Про роль історичної пісні у вихованні патріотизму Дмитро Павличко сказав так:

Забули ясні зорі Козацький хоровод,

Бої на Чорнім морі,

Гармати Жовтих Вод.

Забула вже Європа

Ту силу молоду,

Що біля Конотопа

Розбила вщент орду.

А ми заспіваймо,

Забути не дамо.

ми запам'ятаймо

І всім нагадаймо

Героїв у нашім роду.

Іабули вже портами і Парижі та Москві,

Ік шану віддавати козацькій коругві.

абули тугодуми,

!к воля січова ворила віщі думи,

Збирала в кров слова.

А ми заспіваймо,

Забути не даймо,

А ми запам'ятаймо

І всім нагадаймо,

Що слава козацька — жива!

Виховання студентської молоді на засадах народної педагогіки спроможне зародити в дитини паростки тих рис, які відповідають ідеалу українця — свободо­любність, чуйність, щедрість і гостинність; працьо­витість і постійне прагнення до знань, розширює сферу міжнаціональних зв'язків, утверджує загальнолюдські цінності й норми моралі, повагу до інших націй, народ­ностей і країн.

Основну мету виховання народна педагогіка вбачає в тому, щоб навчити кожного бути людиною. Навіть знання без людяності нічого не варті. «Знання без людяності — це меч у руках безумця»,— кажуть у на­роді. Людина, яка не знала історії свого роду вважалася безрідною. Повага і любов до свого роду, рідної землі, національних звичаїв і традицій починалися з ціну­вання писемних пам'яток, переказів, предметів побу­ту, сімейних реліквій та інших матеріалів про життя пращурів.

Знання свого родового по-батьківській лінії та мате­ринській, свого генетичного коріння — ознака цивілі­зованої людини. Адже на землі, де народився і виріс, зберігається слід батьківського роду від діда до прадіда. Треба лише глибоко пізнати походження своєї родини, її традиції, звичаї та примножувати їх. Народна мораль суворо засуджувала внутрішньосімейну ворожнечу; родинне життя мало грунтуватися на засадах щирої співдружності, людяності, поваги до свого родово­ду: звичай зобов'язував кожного члена роду доско­нало вивчати і знати свій родовід до сьомого коліна. Донедавна для дівчини найстрашнішим був людський поговір, пущена неслава за втрату гідності та цноти. Так само засуджувалася поведінка хлопця, який залицявся до дівчини, не маючи наміру одружуватися. Батьки завжди вчили дітей говорити правду. Народна мудрість говорить: «Не кажи неправду, бо як піймають на брехні, то вже хоч і божися, все одно не повірять».

Патріотизм виявляється не тільки в екстремальних умовах, а й у повсякденному житті, у ставленні до величних символів, серед яких чільне місце посідає земля і хліб. Адже все може наша земля: нагодувати нас, напоїти, одягти, зігріти — тільки захистити себе не може. Той, хто вважає себе патріотом, повинен захи­щати нашу землю, як це робили наші предки. Йшли козаки в похід — брали з собою жменьку землі, цілува­ли землю, адже вона дає людям хліб.

Хліб належить до особливо шанованих символів укра­їнського народу. В Україні хліб-сіль на вишитому руш­нику — то найвища ознака гостинності народу. Існує в народі повір'я, що хліб потрібно випікати у жіночі дні — середу чи п'ятницю. З давніх-давен батьки на­вчали своїх дітей традицій — берегти хліб.

їжею та окрасою був хліб на свята і в обрядах. Та й тепер жодне весілля не обходиться без короваю, а до нього випікають шишки й калачі. На Великдень обов'язково випікали круглі калачі — паски. Прикрашали 'їх різними фігурками, виробленими з тіста,— пташками, колосками, ріжками, косичками. З хлібом на вишито­му рушнику йшли навесні оглядати поле, сіяти, жати. Найкращу жницю квітчали вінком із колосків, а потім ще сплітали вінок, урочисто несли його в село до двору господарів, клали вінок на хліб, з яким господині віта­ли женців.

Хліб у кожній хаті обов'язково лежав на столі, а біля нього клали сіль. З хлібом пов'язано багато традицій, його цінують всі народи. Гарний був у давнину в Україні звичай «хлібувати» — обсипати зерном молодих, новона­роджених. Із хлібом проводили до армії, зустрічали тих, хто повертався з війни, поминали тих, кому не судилося повернутися. Хліб таїть у собі тепло серця і душі, тепло сонця, і ставлення до нього має бути теплим.

Хлібом могутня наша Україна. З хлібом далеко видно — на всі сторони світу. Хліборобський рік безперерв­ний. Від жниварської осені хлібороб очікує весни, від засівної весни живе до наступної осені. Силу своїх рук, натхнення душі хлібороб віддає землі. Він не знає відпочинку в думах про хліб. Без хліба люди — сиро­ти, а земля — страдниця. І навпаки, земля — наше багатство, наша шедра годувальниця, коли вона з бе­режливих, добрих руках господаря. У підлітковому зіді виховується духовно осмислений, рефлексивний патріотизм, який поєднує любов до свого народу, нації, Батьківщини з почуттям поваги до інших народів, своїх чужих прав та свобод.

З вищезазначеного в народознавства є багато ціннних надбань і засад. Це вечори, присвячені символам України, державним і народним (калина, верба, барвінок, рута, хліб , явір); складання родоводу,  проекти за темою «Люблю тебе, Україно», конкурсні роботи: «Моє бачення майбутньої України». У цьому важливо сформувати власне «Я» молодої людини.народознавство має благодатний матеріал на прикладі прислів’їв, приказок, народних традицій. Адже здавна народ вшановував працьовитих, витриманих юнаків, які також шанобливо ставились до батьків і старших.

 Шаною користувалися дівчата майстрині, лагідні і цнотливі. Засуджувались лінощі, брехня, непослух, зрада. Молодь повинна визначитись, у якому ряду сто­ятиме їхнє «Я». З цього приводу є такі прислів'я:

Як робить, то змерзне, а як їсть — упріє.

Не поговоривши з головою, не бери руками.

Хочеш їсти калачі — не сиди на печі.

Де любов у хаті — там люди багаті.

Дерево міцне корінням, а людина — трудовим горінням.

Куди вітер віє, туди й гнеться.

Дурна голова нічого не поможе.

Шануй батька й матір, то будеш багатим.

Наварила Луця, що не їсть і цюця.

Отже, українське народознавство є базою для вихо­вання патріотизму у всіх його проявах. Воно включає в себе різноманітні форми роботи: вечорниці, кален­дарні і обрядові свята, проектні роботи, конкурси, усні журнали, екскурсії до етнографічних та краєзнавчих музеїв. Будинків народної творчості, походи до місць козацької слази. концерти і багато іншого.

У всіх цих заходах є спільна ознака: вони розкривають  поняття «Батьківщина — Україна» , переконують молодь у найвищій цінності: народ — держава. Адже без минулого немає  майбутного